ГЕРОЇ І МУЧЕНИКИ
Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
***
Мученики є і сьогодні, і то на всіх рівнях. У релігійному сенсі про них постійно повідомляють новини, чи то з Африки, чи то з Латинської Америки. А ще зовсім нещодавно, бо декілька десятків років тому, таких було щороку тисячі якщо не десятки тисяч, на просторах СРСР чи теж в інших країнах соцтабору. Натомість у широкому розумінні, «мученик» – це кожна невинна жертва, якій незаконно відбирають життя. У цьому сенсі також воїни-захисники, які гинуть у бою, є мучениками. Натомість навряд чи є ними воїни-агресори, які гинуть: то просто жертви війни, яку вони ведуть, а яку їхній уряд розпочав.
Щоб мучеництво мало ознаки релігійні, а у християнстві теж – богословські і христологічні, то принаймні дві умови повинні бути сповнені: 1) вбивство має статися з приводу християнської віри (de fide), 2) вбивця проявив ненависть до цієї віри (in odium fidei). У минулому були різні дискусії серед богословів, чи не можна би було вважати «мучеництвом» не лише тоді, коли мала місце фізична смерть, але також тортури чи психічний тиск з приводу віри тощо. Тома Аквінський свого часу роздумував, чи можна би поняття мучеництва поширити теж на смерть, яку зазнав хтось, захищаючи res publica (тобто, державу) від рук ворогів, які мали намір знищити християнську віру (див. IV Sentent. d. 49. q. 5, a. 3, qc. 2 ad II).
Зрештою, поняття «смерть з приводу віри» часто має ширшу інтерпретацію, наприклад когось вбили, бо не хотів порушувати заповіді, чи будучи християнином, не хотів доносити, чи брати участь у корупції. Звичайно, це все досить плинне і дискусійне, чи завжди тут має місце принцип de fide, тому богословська канонізаційна комісія ретельно розглядає кожен окремий випадок. Дехто пробує розтягнути поняття de fide теж на смерть християнина з приводу захисту соціальної справедливості, чи теж з якогось іншого суспільного приводу. На приклад, коли мама приймає рішення народити дитину, хоча лікарі радять аборт, бо народження стане смертельним для самої матері. Якщо рішенням матері, крім материнської любові до своєї майбутньої дитини керують ще християнські мотиви, що випливають з її віри, чи така ситуація кваліфікується як «мучеництво»? Те само з іншими випадками, коли хтось дає своє життя за іншого як дар, виходячи зі слів Христа: «Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йн 15, 13). Тобто, чи вистачить щось, що має в собі «дар і жертву» з власного життя називати «мучеництвом»? З іншого боку, у всіх дискусійних випадках не завжди, щоправда, має місце у вбивці odium fidei, тобто «ненависть до віри», часто це просто злочинна ненависть чи бажання вбити задля якихось егоїстичних приводів.
У всякому разі, мучеництво у християнському сенсі має містити щось таке як віра і любов до Бога, а бажано теж до ворогів, які це мучеництво виконують. В ідеалі, як це бачимо на прикладі Христа, і потім багатьох інших мучеників, від диякона Стефана починаючи, християнське мучеництво містить прощення і молитву за переслідувачів. Ці критерії дуже важкі, і часто по-людськи не реальні. Саме тому і говорилося постійно про «покликання до мучеництва» яке не всім Бог дарує, і про «Боже благословення», яке товаришує мученику до самого кінця, щоб його укріпити, і теж як би вознести над свої людські страхи, ненависть, розпач і біль.
Мучеництво ж у більш широкому сенсі – за добро, за правду, за Батьківщину, за принципи, за друзів, за свою сім’ю, за справедливість тощо, воно хоча і не містить критеріїв таких як віра з одного боку і ненависть до віри з іншого, любов до Бога з одного боку і пробачення до ворогів з другого, проте частково принаймні може покриватися з християнським розумінням, як про це вже натякав хоча б Тома Аквінський, аналізуючи смерть захисників своєї країни. Зрештою, всі ці категорії, які несправедливо постраждали і добровільно віддали своє життя за якісь з вище перерахованих принципів, вже є героями. А слушно говориться, що «герої не вмирають». Подібно говорилося і про мучеників, що їхня земна смерть не є кінцем, лише новим початком.
Вчення Католицької Церкви щодо мучеництва не є якимось систематичним, воно додається лише при нагоді обговорення інших тем. Наприклад, Катехизм Католицької Церкви, виданий 1992 року, лише кілька разів згадує про мучеників, а про само мучеництво маємо там всього один пункт, коли мова про свідоцтво істини: «Мучеництво є найвищим свідченням істинності віри; це свідчення аж до смерті. Мученик дає свідчення Христові, Який помер і воскрес і з Яким він злучений любов’ю. Він дає свідчення істинності віри і християнського вчення. Він приймає смерть через акт внутрішньої сили. «Нехай я стану кормом для тварин. Через них бо дано мені буде прийти до Бога» (св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Римлян, 4, 1)» (ККЦ, 2473). Подібно, і Катехизм УГКЦ, виданий 2011 року, згадує про мучеників лише при обговоренні інших тем.
Дещо більше про мучеників і мучеництво можна знайти на сторінках Документів Другого Ватиканського Собору (1962-1965). В Декларації про релігійну свободу «Dignitatis humanae», коли є мова про завдання Церкви, читаємо: «…нехай християнин, йдучи назустріч тим, хто поза Церквою, в мудрості, «у Святому Дусі, у щирій любові, у слові правди» (2 Кор 6, 6-7), стараються поширити на них світло життя з усією довірою (пор. Дн 4, 29) й апостольською відвагою аж до пролиття власної крові» (ІІ Ват. Собор, Декларація про релігійну свободу, 14).
У Догматичній Конституції про Церкву «Lumen gentium» у розділі про покликання до святості є теж мова про мучеництво: «Якщо Ісус, Син Божий, явив свою любов, поклавши душу свою за нас, то ніхто не має більшої любові, ніж той, хто віддає своє життя за Нього і за друзів своїх (пор. 1 Йн 3, 16; Йн 15, 13). До цього найбільшого свідчення любові всім, зокрема гонителям, деяких християн було покликано ще в ранні часи; і християн завжди буде до цього кликано. Отож Церква вважає, що мучеництво є винятковим даром і найвищим доказом любові, бо в ньому учень уподібнюється Вчителеві, який добровільно прийняв смерть задля спасіння світу, аж до пролиття власної крові. Хоч і не багатьом дається це мучеництво, але всі мають бути готовими визнавати Христа перед людьми і серед переслідувань, яких Церкві ніколи не бракувало, йти за им услід Хресною дорогою (ІІ Ват. Собор, Догматична Конституція про Церкву, 42).
Крім цих згадок про мучеництво як таке, ІІ Ватиканський Собор ще кілька разів говорить в різних документах про мучеників. У згадуваній вже Декларації про релігійну свободу є мова про чисельних мучеників, що пішли слідами Христа протягом всіх віків існування Церкви (див. ІІ Ват. Собор, DH 11); у Декреті про екуменізм а також у Конституції про Церкву у сучасному світі є мова про свідоцтво віри мучеників, і що це, між іншим, поряд з добре викладеною доктриною, є також практичним свідоцтвом для атеїстів про серйозність християнського вчення (див. ІІ Ват. Собор, UR 4; GS 21). Врешті, читаємо в Документах ІІ Ватиканського Собору про літургійний спомин мучеників, особливо підчас Євхаристії, чи теж підчас окремих днів, присвячених конкретним святим-мученикам (див. ІІ Ват. Собор, LG 50; SC 104).
Підсумовуючи, варто пам’ятати, що мучеництво є основою Церкви, в тому сенсі, що завдяки своїй мученицькій смерті на хресті, з боку Христа виплинули кров і вода, які, як говорить св. Йоан Золотоустий в одній зі своїх катехиз, стали народженням Церкви, бо символізують два найважливіші Таїнства: Хрещення і Євхаристію (див. Йоан Золотоустий, Хрестильні Катехизи, ІІІ, 13-19). Хрест, знаряддя смерті, є символом християнства. Але лише тому, що крім знаряддя смерті, він став завдяки Христу знаряддям спасіння і перемоги над гріхом і смертю. Після хреста настає Воскресіння. Подібно, у кожному мучеництві крім болю і терпіння, крім жертви і смерті є також надія, яка зродилася з віри мученика і теж з його безмежної любові до Бога.
